Анатомія людини - Історичний нарис анатомії

Анатомія людини

Категорії розділу

Топографічна анатомія голови [13]
Топографічна анатомія шиї [14]
Топографічна анатомія грудей [8]
Топографічна анатомія живота [12]
Топографічна анатомія поперекової ділянки та заочеревинного простору [11]
Топографічна анатомія таза [23]
Топографічна анатомія хребта та спинного мозгу [4]
Топографічна анатомія верхньої кінцівки [24]
Топографічна анатомія нижньої кінцівки [14]

Реклама

Статистика

Історичний нарис анатомії

Історичний нарис анатомії

Перші анатомічні знання зародилися ще в сиву давнину (13 — 17 тис. до н. е.), тобто задовго до появи писемності. Найвірогідніші відомості про будову тіла людини, що дійшли до наших днів, належать медицині Стародавнього Китаю (2 тис. до н. е.), Стародавньої Індії (1 тис. до н. е.) і особливо Стародавнього Єгипту (З — 2 тис. до н. е.), де потреба у знанні анатомії була пов'язана головним чином із бальзамуванням тіла померлих.

Пізніше у Стародавній Греції під впливом видатних філософів Геракліта (близько 520 — 460 pp. до н. е.) і Демокріта (460 — 370 pp. до н. е.) виникають деякі реалістичні уявлення про будову і функції органів тіла людини. Так, старогрецький лікар і натурфілософ Алкмеон (близько 500 р. до н. е.) вперше робить припущення про те, що центром психічної діяльності є головний мозок. Разом з тим старогрецький філософ Арістотель (384 — 322 pp. до н. е.), визнаючи у людини розумну душу, вважав, що вона, як і воля, міститься в серці.

Знаменитий лікар античного світу Гіппократ (460 — 377 pp. до н. е.), який багато уваги приділяв вивченню будови тіла людини, створив оригінальне вчення про конституцію людини відповідно до його міркувань про соки організму: sanqnis — кров, phlegma — слиз, choli — жовч, melaena choli — чорна жовч. Тому тривалий час у медицині розрізняли такі типи конституції: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік. Гіппократ, якого вважають батьком європейської медицини, дуже невиразно, але вперше визначив замкнутість кровоносної системи.

Одним із центрів медичної науки й анатомії у давні часи була Александрія. Творцем анатомії, який дав їй сучасну назву, був придворний лікар Птолемея (Єгипет) Герофіл (близько 300 р. до н. е.). Він, розтинаючи трупи, описав головний мозок, його оболони й венозні пазухи, вперше детально розповів про дванадцятипалу кишку, передміхурову залозу, чітко розрізняв нерви, артерії та вени, хоч нічого не знав про кровообіг. Його співвітчизник Еразистрат (350 — 300 pp. до н. е.) вивчав судинну систему, нервові стовбури (вперше поділивши їх на рухові та чутливі), досліджував м'язи, серцеві клапани і лімфатичні (хілоносні) судини.

Староримський період розвитку анатомічної науки пов'язаний з іменем видатного лікаря Клавдія Галена (131—201), який, розтинаючи трупи тварин (зокрема мавп), уперше створив класифікацію кісток, описав вени головного мозку, йому належить загалом правильна характеристика (дійшла до нашого часу) нюхових, зорового, око рухового, блокового, трійчастого, присінково-завиткового, лицевого, блукаючого, під'язикового нервів. Разом з тим у науці про будову і функції організму Гален припустився багатьох помилок через метафізичні концепції, головним чином перенесення на людину анатомічних відомостей, отриманих під час розтину трупів тварин.

У наступні часи, аж до епохи Відродження, підґрунтям наукових досліджень і практики медичної освіти була анатомічна література, створена Гіппократом, Герофілом, Еразистратом і особливо Галеном. Найбільш вагомий внесок у розвиток прогресивних анатомічних ідей античного світу зробили анатоми Середньої Азії, насамперед видатний учений і поет Ібн Сіпа (Авіценна) (980-1037).

В епоху Відродження, славну великими відкриттями в усіх галузях наукових знань, значного розвитку набула також наука про будову тіла людини, найяскравіше відображена у безсмертній книзі Андреаса Везалія (1514 — 1564) «De corporis humani fabrica» (1543), а також у працях його сучасників: Габріеля Фаллопія (1523 — 1562) і Бартоломео Євстахія (1510— 1574). Ці та деякі інші великі сподвижники науки (Боталло, Фабрицій, Аррапцій, Варолій, Баїгін, Спігелій) детально описали основні анатомічні структури організму людини, що й сьогодні є загальновизнаними.

Під кінець епохи Відродження анатомія людини в основному завершила свій розвиток як описова наука. Філософськи ж одержані анатомічні факти у той час або не обґрунтовувались зовсім, або це робилося з позицій умоглядних, зокрема стародавніх натурфілософських уявлень.

Прибічники натурфілософських поглядів (Окен, 1781-1851; Кару с, 1789 — 1869, та ін.) внесли до біологічної науки чимало цінних і прогресивних для свого часу знань, головним чином у вигляді талановитих здогадок. Таким є уявлення, що все живе в природі (у тому числі й людина) розвивається, думка про паралелізм ембріогенезу людини з послідовною низкою етапів історичного розвитку тварин тощо. Разом з тим, замінюючи непізнані ще факти і явища фантастичними домислами, натурфілософи ввели до морфології багато надуманих положень, наприклад уявлення про єдиний напрям еволюційного процесу шляхом рівномірного вдосконалення всіх органів і збільшення їх кількості.

Незважаючи на великі анатомічні відкриття Везалія, його сучасників і послідовників, важливі функції організму людини (дихання, кровообіг, виділення, функції головного мозку та ін.) тлумачилися в той час неправильно. Це, звичайно, набагато знижувало цінність анатомічних знань для формування наукового світогляду лікарів, а разом з тим і для їх практичної діяльності.

Не могло бути сумніву в тому, що подальший розвиток анатомічної науки потребував не тільки описання нових структур , а й головним чином їх морфофункціональних і порівняльно-еволюційних узагальнень. Потрібні були нові підходи і методи дослідження, тобто виникла потреба вивчати організм і його органи не лише в статиці, а й у динаміці, враховуючи вплив функції і різних чинників навколишнього середовища. При цьому потрібно було знати будову тканин, видимих не лише неозброєним оком, а й на мікроскопічному і навіть молекулярному рівнях. Нарешті, були важливими нові відкриття на межі різних наук.

Продовжувався прогрес світової цивілізації, який із Стародавньої Греції та Стародавнього Риму став переміщуватись у більшість західноєвропейських (частково азіатських) країн, а пізніше — у країни Нового Світу. Діяли також інші чинники: 1) з'явилась чітка тенденція до інтеграції різних наукових знань; цінні відкриття: а) удосконалення мікроскопа, що дало змогу вивчати тканини організмів рослин і тварин; б) відкриття рентгенівського випромінювання; в) опис зародкових листків ембріонів хребетних; г) остаточне наукове обгрунтування еволюційного вчення та біогенетичного закону (онтогенез повторює філогенез).

У 1628 р. відомий англійський анатом і фізіолог Уільям Гарвей (1578—1657) зробив відкриття світового значення на межі морфологічних спостережень і математичних розрахунків. На підставі функціонально-анатомічного вивчення серця і його великих судин (артерій і вен), а також кількісного співвідношення загальної маси крові, що надходить до серця і викидається з нього при кожному скороченні, Гарвей створив учення про постійний кровообіг по замкнутому колу. Проміжної ланки (капілярів) між артеріями та венами Гарвей не спостерігав, хоча й передбачав її існування. Капілярні судини відкрив через чотири роки після смерті Гарвея італійський біолог Марчелло Мальпігі (1628-1694). У 1782 р. уродженець Полтавської губернії анатом О. М. Шумлянський (1748—1795) під час мікроскопічного вивчення нирок підтвердив замкнутість кровоносної системи й одночасно виявив прямий функціональний зв'язок між артеріальними і венозними капілярними судинами.

Відомий французький учений А. Лавуазье, один з основоположників сучасної хімії, зробив у 1777 р. не менш важливе для морфології та медицини в цілому відкриття. Він довів значення кисню в окисних процесах тканин живого організму. На підставі цього відкриття, яке підтвердило пророчі слова англійського лікаря Джона Майова (1626), було вироблено правильне уявлення про газообмін у легенях під час дихання.

У XVII —XVIII ст. грунтовно вивчались майже всі розділи анатомії. Одночасно вдосконалювалась техніка морфологічних досліджень.

Чарлз Дарвін (1809—1882) не тільки створив, а й всебічно обгрунтував нову еволюційну теорію, викладену в праці «Походження видів шляхом природного добору, або збереження вибраних порід у боротьбі за життя» (1859).

Ч. Дарвін допускав, що пізніше багато питань еволюції будуть переосмислені і що, можливо, будуть зроблені й інші висновки. Це передбачення цілком виправдалося. Адже згодом було відкрито основні генетичні закони, що спричинились до переоцінки деяких еволюційних висновків, а також доповнень. Йдеться про питання, пов'язані з мутаціями, гетерозисом, генним дрейфом тощо.

Перемога еволюційного вчення стала значним поштовхом до подальшого розвитку наук (порівняльної анатомії, ембріології), пов'язаних з мінливістю організмів і окремих органів. Разом з тим завдяки вдосконаленню мікроскопа та розробці різних гістологічних методик стала самостійною наукою еволюційна ембріологія. Вагомий внесок у розвиток цієї науки й особливо її розділів про ранні стадії ембріогенезу зробили К. Ф. Вольф (1738 — 1794, Санкт-Петербург), який створив учення про зародкові листки, і К. М. Бер (1792 — 1876, Санкт-Петербург), який описав загальний план розвитку тіла зародків. Дещо пізніше у цьому ж напрямі працював німецький анатом Теодор Бішофф (1807-1882), який у 1838 р. дослідив дроблення заплідненої яйцеклітини.
Ідеї з еволюційної ембріології зародків хребетних, особливо безхребетних, у подальшому були успішно розвинуті в працях О. О. Ковалевського (1840 - 1901) та І. І. Мечникова (1845 — 1916), які більшу частину свого творчого життя працювали в Україні.
Одночасно в більшості західноєвропейських країн і в США успішно провадились дослідження пізніших стадій ембріонального розвитку різних органів хребетних і безхребетних. Найширші узагальнення з цих питань, особливо з ембріології людини, зробив анатом і ембріолог Б. М. Петтпен.

Припущення про можливий взаємозв'язок між історичним розвитком організмів (філогенез) та їх індивідуальним формуванням нерідко виникали у багатьох при-родознавців (порівняльних анатомів, ембріологів та ін.). Проте більшість пов'язаних з цією проблемою питань вперше детально, хоча ще у загальних рисах, були розроблені німецьким зоологом Францем Мюллером (1822-1897).

Інший відомий німецький учений Ернстп Геккель (1834 — 1919), вивчивши взаємозв'язки між онтогенезом і філогенезом, сформулював в 1868 р. основний біогенетичний закон, згідно з яким онтогенез є коротким повторенням філогенезу. Проте незабаром з'ясувалося, що послідовність у закладенні багатьох органів не завжди збігається з етапами розвитку їх у філогенезі. Наочні приклади: центральна нервова система (головний і спинний мозок) завжди закладається дуже рано, а органи, що редукують, навпаки, пізно.

Тільки на початку XX ст. видатний анатом О.М. Сєверцов (1866—1936, Київ, Москва), який науково обгрунтував наявність різних напрямів еволюційного процесу, зумів посправжньому розплутати складний клубок, у якому виявився біогенетичний закон — обгрунтувати свою теорію філоембріогенсзу, яка є основною поправкою до біогенетичного закону. Розвиваючи думку Ф. Мюллера про те, що філогенез є функцією онтогенезу, О. М. Сєверцов довів, що залежно від напряму еволюційного процесу (прогрес, регрес) і філогенетичної значущості (збільшення, зменшення тощо) різних органів закономірно виникають різні зрушення в закладанні та швидкості розвитку окремих структур зародка.

Починаючи з середини XIX ст. усе частіше в різних давніх шарах Землі почали знаходити остеологічні залишки первісної людини. Перші такі знахідки виявлено в 1840 р. в регіоні Гібралтарської скелі (Піренейський півострів) і в 1856 р. в долині річки Неандерталь (Німеччина). З тих часів залишки давніх гомінід і наближених до них форм знайдено в багатьох країнах Старого Світу (у Європі, Азії, Африці).

Такі знахідки спонукали морфологів до порівняльно-анатомічного вивчення скелета сучасної людини, особливо її черепа, що є вмістилищем головного мозку — носія найяскравіших якостей людини.

У першій половині XIX ст. німецький анатом Йоган Блуменбах (1752 — 1840) і шведський анатом А. А. Ретціус (1796 — 1860), вивчаючи в загальних рисах череп сучасних людей, вперше виділили його різні типи.

Вивчення викопних черепів первісної людини не тільки підтвердило уже вироб-лене уявлення, а й дало змогу зробити низку цінних висновків, які не втратили наукового значення до наших днів.

1. У представників гомінід (родина людини) щелепи вкорочені внаслідок втрати функції зубів для захисту й нападу (ця функція наявна у більшості ссавців), а також початку формування виразного мовлення.
2. Процес укорочення щелеп тісно пов'язаний із перебудовою їх форми та зміною розмірів і будови зубів.
3. Відмінності людини від тварин і людиноподібних мавп: а) ікла завжди невеликі і не виступають за межі краю зубних дуг; б) альвеолярні дуги мають підковоподібну форму; в) гілки нижньої щелепи розташовані не похило, а майже вертикально.
4. У сучасної людини (Homo sapiens) на передній поверхні тіла нижньої щелепи по серединній лінії завжди є трикутної форми підборідний виступ, а на задній відходять два кісткових утвори (підборідна ость, щелепно-під'язикова лінія), до яких прикріплюються м'язи язика, підборідно- та щелепно-язикові м'язи.
5. Зуби сучасної людини, як правило, мають редукційні ознаки: зменшення розмірів або повна редукція деяких горбків зубів, часто непрорізування та раннє випадіння третіх великих кутніх зубів тощо.
Зубощелепний комплекс вивчають у багатьох країнах світу. Дослідження присвячені переважно таким проблемам: 1) расовим особливостям розвитку зубів і щелеп (Нью-Йорк); 2) етнічним проблемам (Москва, Київ); 3) статевим і віковим відмінностям; 4) зубощелепним сегментам (Москва); 5) варіантам розташування отворів нижньої щелепи (Будапешт); 6) локалізації ліній найбільшого напруження (Мюнхен, Берлін, Шеффілд);
7) виявленню випадків атавізму (Люблін);
8) варіабельності постальвеолярних відділів і гілок нижньої щелепи (Київ);
9) варіабельності швів верхньої щелепи (Вінниця); 10) епохальній динаміці та структурі зубощелепної патології (Софія, Рига, Київ).

Детальне вивчення морфофункціональних особливостей нервової системи стало можливим лише в XIX ст., коли були вдосконалені різні гістологічні методики забарвлення тканин (або імпрегнація їх сріблом) і, нарешті, коли фізіологи під час вивчення функцій нервової системи почали застосовувати експеримент.

Перші видатні відкриття з функціональної морфології нервової системи було зроблено на початку XIX ст. Вони пов'язані з іменами німецьких дослідників і передусім морфологом Максом Шульце (Лейпціг), який у 1771 p., вивчаючи будову нервової тканини, вперше виявив у ній нервові клітини і нервові волокна.

Пізніше фізіолог і ембріолог Йоган Петер Мюллер (1801 — 1858) показав роз-виток нервових волокон в ембріогенезі, а геніальний фізіолог Еміль Дюбуа-Реймен (1818—1896), роблячи експерименти на жабах, довів існування «нервової електрики» .

У середині та кінці XIX ст. для подальшого розвитку вчення про цитоархітектоніку та мієлоархітектоніку головного і спинного мозку, а також у детальному вивченні рельєфу кори півкуль великого мозку найбільший внесок зробив київський анатом В. О. Бец (1834 — 1894), австрійський невропатолог і психіатр Теодор Мейнерт (1833—1892), московський анатом Д. М. Зернов (1843 — 1917) та московські терапевти В. М. Бехтерев (1857 — 1927) і Є. К. Сени (1878-1957).

Великий внесок у світову науку про будову кори великого мозку людини зробив професор анатомії Київського університету В. О. Бец, який відкрив у п'ятому шарі кори півкуль великого мозку людини гігантські пірамідні нейрони. Він також першим виявив різницю клітинної будови різних ділянок кори великого мозку. Таким чином, саме В. О. Бец створив передумови для вивчення локалізації вищих нервових центрів.

Проте, мабуть, є серйозні підстави історію розвитку науки про локалізацію функцій у корі півкуль великого мозку та в підкіркових утворах людини почати з праць видатного французького хірурга (пізніше антрополога) Поля Брока. Адже саме він уперше в історії анатомії визначив локалізацію рухового центра мови в корі головного мозку людини.

Щоб встановити розміщення інших нервових центрів (чутливих і рухових), проводили дослідження багато клініцистів (Т. Мейнерт, В. М. Бехтерев та ін.) і фізіологів, серед яких найбільше для науки зробив російський учений І. М. Сеченов (1829—1905), особливо його талановитий продовжувач і реформатор академік І. П. Павлов (1849-1936).

І. П. Павлов не тільки набагато поглибив уявлення про наявність вищих нервових центрів, а й запропонував і науково обгрунтував нові поняття, такі як перша і друга сигнальні системи, аналізатори тощо. Висновки І. П. Павлова про рефлекторну діяльність головного мозку та про умовні рефлекси здобули світового визнання.

У XX ст. зусилля анатомів, фізіологів і невропатологів зосередились головним чином на пошуку нових нервових зв'язків між півкулями, ділянками кори великого мозку тощо. У той же час інші дослідники шукали клітинно-провідникові комплекси, які відповідають за найважливіші функції людини: виразну мову, маніпулювання з предметами тощо.

Що стосується периферичних нервів і особливо ланок автономної нервової системи, то в цих сферах продовжуються всебічні морфофункціональні та експериментальні дослідження (складу нервових стовбурів, уточнення понять нейрона, синапсу тощо).
З початку XX ст., очевидно у зв'язку з проблемою ранньої діагностики ракових захворювань, значно пожвавились дослідження лімфатичної системи, що в свою чергу потребувало створення спеціальних методик (сріблення та забарвлення стінки судин, заповнення їх контрастними масами тощо). Велику роль у цьому відіграв запропонований відомим харківським анатомом В. П. Воробйовим (1876—1937) метод макро-мікроскопічного дослідження прояснених і розволокнених препаратів.

Геніальне завершення досліджень капілярних судин (кровоносних і лімфатичних) з метою розробки питань, пов'язаних з проблемою мікроциркуляції, зробив московський анатом академік В. В. Купріянов.

Батьківщиною перших топографоанатомічних розроблень, так само як і практичної спрямованості викладання анатомії людини в медичних вузах, є Франція. Проте створення науково обгрунтованого прикладного напряму в анатомії людини по праву пов'язане з іменем геніального російського хірурга і анатома М. І. Пирогова (1810-1881).

М. І. Пирогову належить велика кількість наукових праць, головним чином присвячених техніці багатьох операцій (перев'язування артеріальних судин, лікування при клишоногості, остеопластичні ампутації), діагностиці газової гангрени та лікуванню хворих, проблемам шоку тощо. Однак вінцем багаторічних наукових розробок М. І. Пирогова є його праця з топографічної анатомії розпилів через заморожене тіло людини. Топографоанатомічні, хірургічні й патофізіологічні дослідження М. І. Пирогова стали підґрунтям для створення воєнно-польової хірургії.

Анатомічні відомості для хірургічної практики використовував у своїх працях великий анатом В. М. Тонкое (1872 —1954), який разом зі своїми учнями {В. В. Гінз-бург, Б. О. Долго-Сабуров, М. Г. Привес та ін.) розробив учення про колатеральний кровообіг, а також не менш великий топографанатом В. М. Шевкуненко (1872 — 1952) — автор досліджень з типової анатомії різних органів людини. Підручники В. М. Тонкова «Анатомія людини» і В. М. Шевкуненка «Курс топографічної анатомії» до цього часу користуються великою популярністю.

Плідно розвивався функціональний напрям вивчення тіла людини в Росії.

Головні його висновки, які стосуються переважно таких сфер: 1) чинників, що впливають на форму кісток; 2) функцій м'язів залежно від їх фізіологічного поперечника; 3) значення поштовхів і струсів для нормального розвитку кісткової тканини; 4) взаємозв'язку між розвитком кісток і м'язів, які до них прикріплюються; 5) будови таза; 6) форми та функцій різних суглобів.

Результати морфофункціональних і експериментальних досліджень відомого анатома П. Ф. Лесгафта (1837-1909) широко використовуються у багатьох галузях практичної медицини і насамперед в ортопедії, травматології, фізіотерапії, а також стоматології (реплантація зубів, виготовлення знімних протезів, вживления штучних зубів).



 

Вхід на сайт

Пошук

будь ласка збережи

Попередження

При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на http://anatomia.at.ua обов'язково

Реклама